Коли йдеться про такі поняття як мова, народ, культура то ми розуміємо, що всі вони пов’язані між собою.

Найхарактернішими рисами, притаманними людині, є суспільна свідомість, суспільна трудова діяльність і мова. Жодна з цих рис не може існувати без двох інших. Особливо тісний зв'язок між мовою та суспільною свідомістю. Формами, в яких знаходять вираження всі витвори людської свідомості, є мовні знаки слова, словосполучення й речення. Початок формування мови збігається зі становленням людського суспільства, коли в людей виникла потреба щось скачати одне одному.

Сучасні мови разом із народами носіями цих мов пройшли довгий, часом тернистий шлях у своєму розвиткові. У вченні про націю як історичну форму спільності людей мова вкупі з територією, економічним життям, культурою та особливостями психології виступає однією з найхарактерніших ознак, що входять у це поняття. (Хоч є факти, коли однією мовою розмовляють різні нації, та це виняток, а не правило.) Мова виконує такі функції в людському суспільстві: спілкування, повідомлення і впливу.

Мова і держава

Кому бракує незалежності, тому бракує всього.
А. де Кюстін.

Від державності мови до державності нації.

1. Мова виражає єдність держави. В національній державі ототожнюються держава, нація і мова (М. Сігуан, У. Ф. Маккі).

2. Мова має величезне значення у житті бездержавних народів. Держава Слова (М. Орест) протягом декількох століть бездержавності забезпечувала єдність українського народу, його історичну пам'ять і тверду віру у відновлення його політичної держави.

3. Кожна держава постійно тримає в полі зору мовні проблеми суспільства. Наприклад, у Китаї від віків міністерство церемоніалу, яке керувало справами освіти і екзаменами на державні посади, опікувалось дотриманням правильної вимови знаків китайського письма.

4. Одним із найвищих виявів самоутвердження нації є державний статус її мови, який законодавчо забезпечує її функціонування в усіх без винятку сферах суспільного життя. Цей статус має бути закріплений в Основному Законі держави — Конституції.

5. Державною мовою буває переважно мова корінного населення країни. В однонаціональних державних утвореннях про цей статус мови часто навіть не згадується, позаяк це нормальне явище. Воно настільки ж природне, як певний ландшафт чи клімат країни. В підневільних та в багатонаціональних країнах питання державності мови є однією з найскладніших суспільно-політичних проблем.

Коли, наприклад, у 1883 році була доконана спроба поновити в Хорватії в ролі державної угорську мову, це викликало збройне повстання, й угорському урядові довелося відмовитись від своїх намірів. Кривавими конфліктами супроводжувалось запровадження гінді як державної мови Індії після звільнення цієї країни з-під англійського колоніального панування.

Коли після прийняття "брежнєвської" конституції почали "приймати" конституції союзних республік, то до них не було включено статтю про державність мов. Це викликало обурення і масові протести у Грузії і Вірменії. Внаслідок цього в останні доперебудовні роки в СРСР серед "ста тридцяти рівноправних" мов дві мали статус державних.

У багатонаціональних державах роль державної мови виконує мова панівного народу. Нічого дивного: тут діє принцип "cuius regio, eius lingua" — "чия влада, того й мова". Проте цей принцип має і зворотне прочитання: "cuius lingu, eiusa regio" — "чия мова, того й влада".

У Турецькій імперії — єдиній! — не було обов'язкового навчання турецькій мові підлеглих народів. Чи не тому ця імперія у нові часи першою і почала розвалюватись? "Молодотурки", прийшовши до влади, намагались використати мовний фактор для врятування рештків імперії. Вони заявляли, що в їхній країні немає різниці між турком, греком або вірменином — всі оттомани, одна нація з однією мовою. "Хіба є, ефенді, така мова — турецька?". "Нема турецької мови, пане, є оттоманська мова!" (В. Жаботинський).

Аж дивно, що за прикладом "молодотурків" у державі "нової історичної спільноти людей — "радянського народу" російську мову не називали "радянською".

6. Від 1 січня 1990 року формально набув чинності "Закон про мови в Українській РСР", який утверджує державність української мови. Це означає, що держава бере на себе конкретні обов'язки стосовно забезпечення всебічного розвитку та функціонування української мови. На жаль, досягнення нашої держави на цій ділянці більш ніж скромні. Тож не зловживаймо цитуванням рядків:

Навік пройшла пора безславна...
Цвіти і сяй, Моя державна...
(О. Олесь).

7. Цей закон прийнято через необхідність захисту української мови, яка виявилася відтиснутою на периферію суспільного функціонування в найбільш важливих сферах життя. Зауважимо, що вперше відчув потребу в цьому митрополит УГКЦ М. Левицький, який ще в 1817 році видав меморіал "В обороні державного управлення і самостійності" української мови.

8. Не випадково нині боротьба проти української мови стала одним із головних напрямків боротьби проти української державності, а мовний фактор використовується як засіб дестабілізації українського суспільства.

9. Свого часу говорилося: "Буде держава — буде й мова" (В. Яворівський). Воно так, але, як бачимо, ще в часи М. Левицького розуміли, що якби "була мова", то була б і держава. Тож якщо хочемо мати справжню державу, подбаймо про українську мову. Без української мови не буде української держави.

10. Державність української мови має бути реалізована в галузі народної освіти, діяльності державних та адміністративних органів, у сфері виробництва, науки і техніки, культури і мистецтва, транспорту і засобів масової інформації тощо.

11. Боротьба за державність української мови наткнулася й на опір апарату та реваншистських сил, які раптом вирішили розіграти карту порушення прав людини. Деякі представники "русскоязычного населения" вбачають порушення своїх прав не лише в тому, що їм буцімто треба буде розмовляти українською мовою, а й у тому, що їм доведеться чути, як інші розмовляють цією мовою.

12. Протиставлення національних прав і прав людини — фарисейське в своїй основі, бо кожна нація має право бути нацією, як і кожна людина— частинкою свого народу. Національне право особистості — одне з перших у числі прав людини. Які можуть бути права людини без національних прав? Чи може мати права людина, яка належить до безправної нації?

Вдумаймося у слова італійського професора Р. Піккіо, який на питання "Чи виживуть українці як нація, чи зникнуть з кону історії?" відповів:

"Питання в тому, чи ваші діти знатимуть, вивчатимуть рідну мову, культуру, історію... Ширше— це питання прав людини взагалі, це те, чого у вас немає, право кожного народу на материнську мову, літературу, культуру" ("Пам'ятники України", 1990, № 2, с. 54).

13. Держава повинна докласти максимум зусиль для підтримання та зміцнення духовних зв'язків українців, що проживають за межами України, з рідним народом. Головним знаряддям підтримання цих зв'язків є національна мова, її культивування в діаспорі шляхом створення українськомовних шкіл і класів, бібліотек, преси, радіо- і телепередач, театрів, гуртків самодіяльності тощо. Предметом особливої турботи держави має стати підготовка в республіці українськомовних кадрів вищої кваліфікації для роботи в діаспорі.

14. Держава і суспільство мусять пам'ятати і враховувати не тільки національнотворчу, але й людинотворчу роль рідної мови: від мовного нігілізму до морального виродження — один крок. Плекаючи мову, держава тим самим зміцнює моральне здоров'я народу.

Необхідно докласти максимум зусиль, щоб подолати відставання в галузі україністики, зокрема перевидати праці визначних українознавців минулого та вчених української діаспори.

15. Держава повинна забезпечити можливість вивчення рідної мови на всіх рівнях освіти — від дитячих дошкільних закладів до останнього курсу вузу й аспірантури.

Мова як суспільне явище

Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебуває в тісному зв'язку із суспільством. Цей зв'язок є обопільним. З одного боку, мова створюється і розвивається суспільством, з іншого — без мови не було б суспільства.

Суспільство обслуговують, крім мови, й інші явища — наука, техніка, ідеологія, культура, релігія тощо, однак мова виокремлюється із усіх інших суспільних явищ, бо вона обслуговує всі без винятку сторони життя й діяльності людини. Якщо, скажімо, ідеологія обслуговує певні суспільні класи, релігія — окремі групи людей, то мова — всі сфери соціуму як функціонального організму. Навіть трудова діяльність не могла б здійснюватися без мови.

Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. Так, зокрема, в мові відображається соціальна диференціація суспільства (класова, професійна, статева). На стан мови впливають демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти народу, розвиток науки, створення державності тощо. Суспільство також може свідомо впливати на розвиток мови.

Свідомий уплив суспільства на мову (цілеспрямовані урядові заходи) називають мовною політикою. Від цієї політики залежить мовна ситуація в багатомовному суспільстві: уряд може стимулювати розвиток багатомовності в державі, стримувати і звужувати функціонування мов недержавних націй, нерідко доводячи їх до повного вимирання, як це мало місце в Німеччині, СРСР, США. Так, зокрема, внаслідок онімечення у першій половині XVIII ст. зникла полабська мова.

З тих же причин і приблизно в той самий період вимерла прусська мова. Така сама доля спіткала лужицьку мову, якою нині лише у двох округах Німеччини (Дрезденському і Котбуському) розмовляють 100 тис. осіб. У США зникло чимало індіанських мов. Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за своїми об'єктивними законами. Так, наприклад, Тарас Шевченко є основоположником сучасної української літературної мови. Однак він створив не більше десятка слів і то переважно складних із уже наявних у мові простих слів (широкополий, хребетносилий, синємундирний тощо).

Навіть геніальна особистість не здатна змінити мову, а може лише виявити приховані мови, показати, як ефективно можна використати те, що в мові існує.

Значення мови для відновлення української державності в часи СРСР

Наша мова зазнала утисків знаходячись під владою Російської імперії, а згодом СРСР.

Внаслідок зросійщення за роки панування тоталітарного комуністичного режиму в СРСР зникло понад 90 мов; деякі й нині перебувають на стадії вимирання. Так, скажімо, водською мовою фінської групи в 1979 р. розмовляло лише декілька десятків людей старшого покоління в селах Лужиці, Піски, Кракольє і Межники Ленінградської області, Іжорською мовою фінської групи в 1979 р. розмовляли 244 особи старшого покоління (Кингисеппський і Ломоносовський райони Ленінградської області), хоч ця мова раніше мала писемність, її викладали в школах. Вепською мовою нині розмовляють 3 тис. осіб (Карелія, Ленінградська і Вологодська області), писемності не має, функції її обмежені побутовим спілкуванням, а отже, і перспективи її неоптимістичні.

У часи тоталітарного режиму багато митців не могли реалізувати свій письменницький талант, а тому були змушені виїхати за кордон.

Сьогодні понад 5 млн. осіб українського походження мешкає за межами України. Вони, з точки зору етнічної свідомості, поділяються на три групи.

До першої групи належать ті, предки які покинули Україну три, чотири або й п'ять поколінь тому. Як правило вони вже не розмовляють українською мовою та мало контактують з різнями українськими націями До другої групи належать ті, що порвали стосунки з Батьківщиною одне чи два покоління тому. Вони знайомі з українською культурою шанують її, але мало дбають про її збереження.

Найактивнішою є третя група до якої входять українці, котрі емігрували після Другої світової війни, та їхні діти, а також окремі представники.

У 20-х - на початку 30-х років XX століття в колишній УРСР здійснено чимало заходів, спрямованих на те, щоб подолати відставання в розвитку певних стилів української мови. Квітневий пленум ЦК КП (б) У в 1925 р. виніс ухвалу "Про українізацію". Це було одним із важливих завдань культурно-національного будівництва в Україні. Українська мова ставала мовою не тільки красного письменства та публіцистики, а й мовою освіти, науки, врядування, проведення різних громадсько-політичних заходів.

Особливо бурхливо та плідно розвивався офіційно-діловий стиль, який раніше не мав для цього належних умов. Проте в роки сталінських репресій, а ще більше в добу застою українська мова знову зазнала тяжких випробувань, була витіснена з багатьох сфер функціонування. Виправити становище був покликаний закон про надання українській мові статусу державної, ухвалений 26 жовтня 1989 року. Державність української мови підтверджена й 10-ю статтею Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року.

4.24 серпня 1991року була проголошена незалежність України. Одразу 140 країн визнали її незалежність. Державною мовою стала українська, що було затверджено в 10 статті Конституції України прийнятою Верховною Радою 28 червня 1996року. Але українською мовою розмовляють не лише в Україні, а й за її межами на всіх суходолах земної кулі, куди доля закинула наших краян.

Українською мовою розмовляє наше представництво за кордоном, оскільки мова є обличчям держави. В першу чергу це дипломати, посли, Президент, представники нашої держави в різних міжнародних організаціях, українські науковці на конференціях…

Отже, можна зробити висновок: спроба заборони української мови стала спробою ліквідації українського менталітету і в подальшому, поштовхом до активізації боротьби за державну незалежність.

Відомі українські діячі внесли вагомий вклад в розвиток української мови, зокрема закордоном видавалися книжки українських письменників. Це були перші вогники, перші відомості про українську мову, отже українську націю.

Ми знаємо, що в світі є мови міжнародного спілкування, зокрема англійська, арабська, іспанська, китайська, французька і російська. Їх вивчають у загальноосвітніх і вищих навчальних закладах країн.

Література

1. В. Іванишин. Мова і нація. – Дрогобич.: Відродження, 1994р.
2. М. П. Кочерга. Вступ до мовознавства. – К.: Академія, 2000р.
3. О. Д. Пономарева. Сучасна українська мова. – К.: Либідь, 1997р.

https://osvita.ua/vnz/reports/dilovodstvo/24142/