Схильність до агресії традиційно вважається потужним двигуном розвитку людства. Тому що тісно пов'язана з інстинктом виживання, є засобом його реалізації.

Діти у їхньому зростанні - онтогенезі - повторюють шлях усього людства - філогенез.

З огляду на це, агресивне прокладання собі дороги в доросле життя можна вважати нормою і навіть запорукою майбутнього успіху.

Мене бояться, отже я існую?

Але ж мова йде не про біологічних істот з їхньою боротьбою за виживання виду, а про маленьких людей. І від чиєїсь надмірної агресивності, спричиненої генетично чи неправильним вихованням, страждають інші діти.

Час від часу суспільство сколихують історії про жорстоке поводження дітейчи підлітків зі своїми однолітками.

Головна причина агресії - страх. Для підлітка, як відомо, є два головні "страхи": невже я такий, як усі, і невже я не такий, як усі.

На психологічній розтяжці між ними зазвичай проходить болісний процес формування особистості.

Коли переважує перший страх - дитина поводиться всупереч загальноприйнятим нормам, немов кидаючи виклик суспільству. У такому стані підліток здатен нагрубіянити, вдарити, скоїти щось жахливе.

Боячись бути не як усі, діти часто не протистоять чиїйсь непристойній чи неадекватній поведінці. Особливо, якщо погано вчиняє неформальний ватажок їхньої компанії.

Спостерігати, як б'ють чи принижують когось, ще й знімати процес на відео - ганебно. І діти це прекрасно знають. Але перебуваючи у своїй "зграї", вони керуються психологією натовпу.

Свобода (без) відповідальності

Потім вдома чи в кабінеті директора кожен сам по собі не може пояснити ниций вчинок, чим несамовито дратує батьків і вихователів. Дитині дійсно важко сформулювати, що з нею відбувається.

До численних страхів, несвобод і залежностей підліткового періоду, які й спричиняють жорстокість до інших, тепер додається ще й почуття провини й сорому.

Підлітки намацують власні психологічні кордони, заодно перевіряючи на міцність особистісні межі інших. Та особливість свободи вчинків у такому віці як правило слабко корелює з відповідальністю за них.

Саме неусвідомлення відповідальності на тлі властивої дітям слабкої емпатії до чужого болю й призводить часом до особливої жорстокості.

Але ж, щоби самостверджуватися, не обов'язково знущатися над слабшими, подумаєте ви. Дорослі, осмислюючи вчинки, здатні керувати власною агресією, хоча б з огляду на можливі юридичні наслідки.

Діти ж діють емоційно, для них немає напівтонів, а є лише гарний і поганий, свій і чужий.

Чомусь прийнято вважати, що принижують слабших, осіб з віктимним комплексом. А ініціатор булінгу - такий собі герой - злий, але сильний. Насправді все навпаки.

"Травлять" майже завжди оригінальних, талановитих, несхожих. Тих, хто дозволяє собі бути собою, навіть якщо це суперечить законам зграї чи юрби. Тобто тих, в кому відчувають майбутнього справжнього лідера.

Не слабший, а інший

Агресори в дитячих колективах - це часто невпевнені у собі хлопці або дівчата. Ображаючи однолітків, вони також несвідомо мстяться своїм батькам за жорстоке або, що ще гірше, холодне чи емоційно непередбачуване поводження. Коли мати, в залежності від настрою, за один і той самий вчинок може покарати або похвалити. Або зовсім не помітити.

І вибирають не слабших, а тих, в кого є жива "тканина" з індивідуальних цінностей, переконань, інтересів. Задача батьків - навчити дитину мати власну думку, вміти спокійно відмовляти, якщо щось не подобається. І так само поважати несхожість інших.

Навчити ж цьому можна лише на власному прикладі. Бо коли в родині панує диктат, лицемір'я, сварки, це навряд чи вдасться.

Поважайте особистість у своїй дитині, тоді з неї не виросте ані агресор, ані жертва, ані сторонній спостерігач. Бо, як відомо, в цьому трикутнику учасники періодично міняються ролями. Якщо ж так сталося, що ваші син чи дочка стали шкільними цапами-відбувайлами, кращий вихід - перевести до іншої школи. Це означає, що в старому колективі хибно ставляться до дитячих потреб і проблем. Від того, що ви боротиметеся з вітряками, вашій дитині легше не стане.

В жодному разі не перекладайте провину за те, що сталося, на дитину. Вона й без того страждає. Родина - єдиний острівець затишку для неї. Ваше завдання - вислуховувати, підтримувати. Але не нав'язуватися з розпитуваннями, бо підліток може замкнутися в собі. Необхідно дати синові чи дочці усвідомлення, що вони завжди можуть розраховувати на вашу підтримку.