Те, що музика в житті Григорія Сковороди була домінантою світосприйняття, є фактом незаперечним і доведеним у більшості досліджень про українського генія світової культури

Найкраще це висловив сам Григорій Савич: «Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця». Адже музика, поезія становили нерозривну єдність і гармонію життя й філософії Сковороди. Філософія для нього була, за його ж висловом, «найдосконалішою музикою», «музичне» спрямування літературних творів відчутне навіть у назвах (книга «Симфонія, нареченная Асхань…»), у визначеності самих жанрів опусів: пісня, кант, духовний концерт, канон, стихири, «музично-псальмові імпровізації» (термін І. Тилика).

Виняткові музичні здібності – досконалий слух, чудовий голос, володіння багатьма інструментами, талант композитора і педагога – були засобом передавати філософію буття й світобачення, сутність якого називаємо нині національною бароковою традицією, що, власне, визначає засади українського музичного бароко. Вона виявляється насамперед в образній сфері, спрямованій на внутрішній світ людини та сприйняття навколишнього світу крізь дуалізм самого буття з його протиставленням добра і зла, духовного і тілесного, земного і горішнього, життя і смерті. Ця сутність бринить в особливій музичній мові – проникливій, сердечній, зрозумілій усім.

Свою філософію Григорій Савич транслював у слові й музиці, а постійною супутницею його мандрів була флейта… В одному з творів Сковорода немовби зафільмував себе через споглядання архангелів Божих, які начебто спостерігають за ним із неба: «Дивлячись униз, бачать вони там, праворуч від усякого метушливого люду, самотнього мандрівника Сковороду. Бадьорим кроком він іде собі з жезлом і тихо наспівує… Співаючи, кидає погляд то праворуч, то ліворуч… Відпочиває біля струмка або на зеленій галявині… Цей мандрівник ходить ногами по землі, а серце його перебуває на небесах і втішається…»

Про що ж співав цей філософ-мандрівник і які мелодії виводила його вірна супутниця флейта? Адже філософію він сприймав як «найдосконалішу музику», власні поезії називав піснями, симфоніями, сонатами, а слово звучало для нього як мелодія. Його вважали праведником, котрий зцілює піснями і чарівною грою душевні рани одиноких, убогих і знедолених. Бо, за його розумінням, «музика промовляє до душі нашої», він бачив у ній «джерело думок вдячних» і спосіб узагальнення світу.

Мелодії, за розповідями друзів, Григорій виводив ще дитиною, прагнучи усамітнення і споглядання навколишнього світу. А, імпровізуючи на сопілці, удосконалив інструмент і свою гру настільки, що міг передавати на ньому рулади птахів.

У сім’ї незаможного козака Сави Сковороди співали українських пісень, сумлінно дотримувались народних звичаїв і церковних традицій. Пізніше філософ-музикант дасть образну й символічну назву рідному фольклору — «тритисячилітня піч». Зі слів його найближчого друга та учня Михайла Ковалинського, «Григорій, по седьмому году рождения приметен был дарованием к музыке. В церкву ходил он самоохотно на крылос и певал отменно». У сільській школі, як і належало, розучував псалми та ірмоси, бо треба було знати спів «осьмогласний» і «подобний», складати власну мелодію на канонічні слова або текст на задану мелодію. Отже, тодішня освіта давала хорошу музичну підготовку на основі церковних богослужінь.

Прекрасний голос Григорія, уміння грати на народних інструментах і загальні знання відчинили йому двері одного з найкращих європейських вишів того часу – Києво-Могилянської академії. «Юний прибулець із першого ж разу привернув до себе увагу диригента співочої капели, і його одразу прийняли до хору». Опанувавши такі музичні інструменти, як скрипка, орган, флейттраверс (поперечна флейта), віртуозно граючи на лірі, гуслях, бандурі, він став незамінним у студентському оркестрі.

Неймовірно допитливий, Григорій оволодів у академії принципами партесного (багатоголосого хорового) концерту. Він вивчав музику Йоанна Дамаскина, осягав закони композиції. Адже в Могилянській академії зосередилися традиції видатних музикантів-просвітителів Феофана Прокоповича, Григорія Кониського, Лазаря Барановича, вже була відома «Граматика мусикійська» Миколи Дилецького. Саме тут здобували освіту музичні генії України Максим Березовський, Артемій Ведель та інші митці. Відомо також, що бурсак Сковорода знав дуже багато різних співів, і коли до Києва приїхав із Петербурга дехто Головня, то Григорій знайомив його з новою на той час «київською нотацією».

Бурсаки, і Сковорода теж, брали участь у всіх міських святах та урочистостях, у тому числі з нагоди приїзду в Київ царських осіб. На їхню честь доводилося співати церковні служби, гімни, світські й народні пісні, вітальні канти і псалми.

Музика супроводжувала також філософські диспути в академії: перед їхнім початком хор співав гімн, оркестр грав марш, у перервах півчі виконували концерти і канти, оркестр – інструментальні п’єси. Усе завершувалося хоровим співом «Достойно єсть».

Улюбленим заняттям спудеїв були постановки шкільних драм і вертепних вистав. Різні джерела оповідають, що одним із виконавців та автором музики до бурсацьких постановок був Григорій Сковорода. І називають приклади: канти «Песнь Рождеству Христову в нищете Его», «Радуйся, верных озаряющая», кант-колядку «Ангелы, снижайтесь».

Грою на інструментах хлопці (так називали студентів-бідняків) розважали міщан на київських майданах, заробляли собі на хліб насущний співом у хатах і на вулицях. Такий спосіб заробітку називали «міркованієм». За обіцяну копійку доводилося читати і всеношну молитву над померлим. Під час канікул бурсаки отримували «єпетицію» (свідоцтво) на «іспрошеніє пособій» і розходилися по Україні заробляти на зиму.

Володіння багатьма інструментами, гарний голос, обізнаність у царині музики визначили подальшу музичну кар’єру Григорія Сковороди. Київського бурсака направили до петербурзької Придворної співочої капели – одного з найкращих тоді музичних закладів Європи. У різний час там звучали голоси видатних співвітчизників Сковороди – Марка Полторацького, Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Семена Гулака-Артемовського, Федора Якименка.

Успіхи 20-річного Григорія були такими значними, що він одержав звання «придворного уставщика» (соліста хору) з відповідним матеріальним забезпеченням. Капела та її соліст Сковорода перебували в центрі всіх музичних подій Петербурга: жоден бал чи урочиста подія не проходили без участі Придворного хору. Окрім церковних співів і народно-побутової музики, виконувалися також західноєвропейські твори. Адже з 1730-х років у світських розвагах Російської імперії запанувала мода на концерти і почало розвиватись оперне мистецтво.

У перших оперних спектаклях – «Сила любові та ненависті», «Александр в Індії», «Селевк» італійця Франческо Арайї – серед 50-ти хористів співав і Сковорода. А в Москві, на коронації Єлизавети (1742 р.) Григорій із Придворною капелою брав участь у виконанні «Прологу» Якоба Штеліна та опери «Милосердя Тита» німецького композитора Гессе.

Із нагоди коронації Єлизавети відбулися також урочистості в Києві, які супроводжувала Придворна капела. Скориставшись нагодою, волелюбний Григорій Сковорода не повернувся до Петербурга і залишився продовжувати навчання у своїй alma mater.

Завдяки знанню багатьох іноземних мов, високій ерудиції його відібрали 1750 року для супроводу царської місії в Угорщині. Але й тут дався взнаки волелюбний характер Сковороди. Від покладених на нього обов’язків він відмовився й подався мандрувати містами і селами Угорщини, Австрії, Італії. Трирічні мандри значно збагатили його музичний досвід і, насамперед, пісенну творчість: у ті часи в Західній Європі надзвичайно популярною була вокальна лірика.

Повернувшись на Батьківщину, Григорій Савич щедро ділився музичними знаннями. Приватний сільський учитель, викладач Харківського колегіуму Сковорода являв собою на той час унікальну постать: до учнів він приходив, тримаючи в руках не звичну указку чи різку, а сопілку і флейту! Давав уроки співу, імпровізуючи на інструментах, вів заняття з хором у супроводі органа, займався зі шкільним оркестром, запрошував лірників і співав із ними українських пісень, свої канти. У Харкові він охоче бував на домашніх музичних вечорах, де співав і виконував соло на флейті.

Улюблений інструмент філософа-музиканта іноді служив йому охоронною грамотою. Відомий факт, що Катерина ІІ просила Сковороду через свого посланця Потьомкіна перебратися до Петербурга. Той доповідав згодом цариці про зустріч із філософом-мандрівником на Харківщині: він сидів із флейтою біля дороги, а поруч паслася вівця. Вислухавши царську пропозицію, Сковорода висловив відмову римою: «Передайте матінці-цариці: мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця».

Обравши долю мандрівного вчителя, філософа і народного співака, Григорій Савич, «переходячи з міста в місто, із села в село, дорогою завжди співав або, вийнявши з-за пояса свою улюбленицю флейту, награвав на ній сумні фантазії та симфонії». Співав народних пісень, духовні та світські канти і псалми, закладаючи тим самим історію української пісні-романсу.

На жаль, не вдалося знайти зроблені рукою Сковороди записи мелодій. Деякі з них збереглися завдяки народним виконавцям, які передавали їх із покоління в покоління. Його пісні співали українські рапсоди-бандуристи, лірники, мандрівні дяки, чумаки, зазнаючи змін внаслідок плину часу. Їх можна сприймати як народні, іменовані також «сковородинськими». І понині відомі його сатирична пісня «Всякому городу нрав і права», ліричні канти «Стоїть явір над горою», «Ой ти, птичко жолтобоко», пісня-псалом «Ах поля, поля зелені». А пісню «Ах пішли мої літа» було надруковано з нотами ще за життя Сковороди в «Богогласнику» 1790 року в Почаївській друкарні.

Збереглися також записана Миколою Лисенком від кобзаря Остапа Вересая «сковородинська» пісня-псалом «Про правду і кривду» та пісня «Сонце і пташка», яку, за переказами, співав хор кріпаків князя Потьомкіна. Григорій Квітка-Основ’яненко стверджував, що урочистий і радісний наспів «Христос воскресе» та канон «Воскресіння день» теж належать Григорію Сковороді.

У Національній бібліотеці України імені Володимира Вернадського зберігається в рукописному варіанті музика на текст «Херувимської», автор котрої зазначений як Грицько із позначкою «8-голосная служба Грицкова». Дослідники стверджують, що творець цієї величної і задушевної музики, близької до українських пісенних інтонацій, не хто інший, як Григорій Сковорода, і захоплені майстерним володінням композиторською технікою, органічним поєднанням народного багатоголосся з класичною поліфонією, сміливістю ладового та гармонійного мислення.

В Історичному музеї у Москві зберігається рукописний збірник літературних творів Сковороди. На одній зі сторінок «Песни Рождества Христова в нищете Его» записано ноти мелодії, яка дуже нагадує українські народні пісні і, як доводять музикознавці, також належить авторові поетичного тексту.

Якось Григорій Сковорода зізнався: «Не можу зіграти в театрі світу ніякої особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самотньої: я сю роль обрав, узяв і радію з того…» Так само для своїх пісень він обрав простоту й сердечність. Даруючи одну з них, Григорій Савич скромно зауважив: «…правда, пісня наша майже зовсім сільська і написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що, за всієї простонародності й простоти, вона щира, чиста і безпосередня».

Ще образніше про музику Сковороди сказав його друг Михайло Ковалинський: «Вона сповнена гармонії простої, але величної, проникливої, чарівної, ніжної…» Адже, якщо повернутися до слів самого Сковороди, «цей мандрівник ходить ногами по землі, а серце його перебуває на небесах і втішається».

Збірка, яку Сковорода назвав «Сад Божественних пісень», мелодії до яких складав власноручно, є насправді художнім феноменом сковородинських «віршів-пісень», предтечею «музики поезії» – мистецького феномена вже нашого сучасника Валентина Сильвестрова. Звернення Сковороди до біблійних сюжетів, найпоширеніших текстів псалмів єднало українське бароко із загальноєвропейськими бароковими традиціями. Його музично-поетичний світ став живим джерелом для майбутніх хорових концертів Артемія Веделя, Максима Березовського, Дмитра Бортнянського із притаманними їм загостреними лірико-драматичними образами й сповідальним типом висловлення. Ці традиції всотали й інші генії української музики, серед яких Микола Лисенко, Микола Леонтович, Кирило Стеценко.

У ХХ столітті й у наш час відгомін сковородинської філософії звучить у музиці наших сучасників. Адже не випадково музика 1960-х позначена потужною хвилею національного необароко, де панують філософські теми і релігійно-духовні образи.

Музика Євгена Станковича звертається до людської душі через тексти «Давидових псалмів», «Літургії св. Іоанна Златоуста», «Херувимської», біблійних молитов. Чи не та ж сковородинська традиція «псальмобачення» (вислів Т. Гусарчук) звучить у гостро драматичній і водночас лірично-ніжній музиці Станковича як двобій радості й скорботи, душі та плоті, буденного і вічного, приреченості людського існування і духовних сил людини. Витоки біблійно-псалмової філософії Сковороди продовжуються у творчості Станковича як трансляція надважливих сучасних тем і образів через канонічні сакральні форми – «Панахида за померлими від голоду», «Кадиш-реквієм», «Dictum» (пам’яті Чорнобиля), «Страсті за Тарасом».

Чи не пов’язана з молитовним, просвітленим звуковідчуттям Сковороди елегійна, медитативна музика Валентина Сильвестрова? Приміром, його кантата «Отче наш» на канонічний церковнослов’янський текст і вірш Шевченка «Заповіт?

Музичний світ Сковороди обіймав музику його землі, народу, історія якого тривала, за його ж відліком, три тисячоліття. Через розмаїття побутових жанрів, інтонацій та ритмів він сповідував і поширював свою філософію буття, вів діалог із світом. Піснями і грою на флейті, яка була супутницею усього його життя, мислитель-мандрівник «“замовляв” душевні й сердечні рани недужих, самотніх, зневажених й убогих» (Д. Яворницький). Своїми кантами він висміював людські й земні гріхи (один із них – «Всякому городу нрав і права» – наче написаний сьогодні), складав пісні – сільські й міські, канти, псальми, притчі про буденний світ, ліричні елегії про любов і природу, гімни й оди во славу свободи, життя та людини. Сковорода розширив значення пісенної лірики до рівня громадянського і суспільного камертона.

Весь сковородинський пісенний спектр присутній у сучасній камерно-вокальній українській музиці, трансформований у жанрах солоспіву, романсу, пісні-романсу, мистецької пісні (термін П. Гуньки), сатиричних куплетів тощо.

Епіцентром музичного світу Сковороди є його «Сад божественних пісень, зрослий із зерн святого писання» (авторська назва «Сад божественных пъсней, прозябшій из зерен священнаго писанія»). Адже «Сад» Сковороди розкриває, насамперед буденний світ – красу природи й почуття людини, її переживання радості та скорботи, буденні клопоти і філософські роздуми. Можливо, таким «уточненням» назви збірки (канонічних текстів там, власне, майже немає), він визначив сутність української музичної культури та її духовне призначення – від симфоній, літургій до побутової пісні.

Саме ця сковородинська сутність музики звучить у хоровому концерті «Сад божественних пісень» Івана Карабиця. По-своєму інтерпретує її Олександр Щетинський у хоровій симфонії «Узнай себе» за філософськими текстами Сковороди. Чи не та ж сковородинська барокова традиція єднає таких різних за стилем висловлення композиторів, як Євген Станкович і Валентин Сильвестров, Іван Карабиць і Леся Дичко, Віктор Степурко і Вікторія Польова, Анна Гаврилець і Богдана Фроляк, Олександр Козаренко і Олександр Щетинський…?

Леся ОЛІЙНИК

На головному фото: «Григорій Сковорода. Думки про майбутнє». Художник Ганна Єгорова

«Портрет Григорія Сковороди». Фреска Катерини Ткаченко. 2010 р.

Джерело: http://mus.art.co.ua/muzychnyj-svit-hryhoriya-skovorody/