Про матеріал

Самоосвіта – це невід'ємний компонент діяльності педагога і кожен повинен підбирати власні, найоптимальніші для своїх потреб і рівня професійної майстерності шляхи її здійснення

Бартіш С.В.

Самоосвітня діяльність як ефективна умова розвитку творчого потенціалу професійної компетентності педагога

Однією з проблем сучасного суспільства є потреба його в компетентних, висококваліфікованих фахівцях, конкурентоспроможних на ринку праці. Викладач навчального закладу має надзвичайні потенційні можливості впливати на формування особистості, світогляду, політичних переконань, настроїв і моралі підростаючого покоління. Але реалізація цих можливостей залежить в кожному окремому випадку від особистих якостей педагога; реальну роль відіграють його талант, любов до дітей, бажання працювати. Окрім цього, височінь соціального положення професії педагога, її престиж залежить від тієї системи суспільних відносин, у якій живе і працює викладач. Це добре розуміли в усі часи.

За даними Інтернет джерел, в Україні в освітянській галузі близько третини педагогічних працівників мають низький рівень професійної компетентності. Основними причинами такого стану є:

•    невідповідність між швидкими змінами суспільної свідомості, зміною цінностей і пріоритетів суспільного життя та тяжінням професійної свідомості педагогів (у своїй більшості) до настанов. З одного боку, ми можемо спостерігати достатньо динамічне становлення в суспільній свідомості таких понять, як планетарне мислення, ринок, соціальна і професійна успішність, індивідуалізація мислення і діяльності, адаптивність поведінки, діалог і прагнення до заключення конвенції тощо. Однак, з іншого боку, наріжним каменем педагогічної традиції продовжує залишатися пріоритет колективного над індивідуальним, прийняття ідей професійної конкуренції, авторитаризму, невизнання особистої відповідальності, що, у свою чергу, призводить до збереження верховенства репродуктивно-монологічних методів навчання і виховання, до відторгнення cстудентами особистості педагога;
•    ізоляція педагогічної громадськості від кращих зразків світового педагогічного досвіду, що до цього часу продовжується. У крайньому разі педагоги знайомі з педагогічним досвідом на рівні теоретичних відомостей,  що не дозволяє говорити про інтеграцію на практичному рівні, про можливість реально використовувати досягнення світової громадськості;
•    інерційність традиційної системи педагогічного освіти: зміни, що відбуваються в ній останнім часом, або мають характер "зміни вивісок", або ж спрямовані на зміну змісту освіти за принципом відновлення навчальної інформації. Цей шлях традиційний і вже тому – малопродуктивний. Нова навчальна інформація, враховуючи динамізм соціальних процесів, застаріває, як правило, на рівні розробки навчальних програм.

(Розвиток професійної компетентності педагога / Режим доступу http://metod-portfolio.blogspot.com/2015/02/blog-post_90.html)

Проблемою дослідження професійної компетентності педагога займались і займаються багато зарубіжних і вітчизняних вчених.  Загальний огляд літератури, присвяченої дослідженню проблеми професійної компетентності викладача дозволяє стверджувати, що професійна компетентність викладача / педагога / вчителя – це складний комплекс, який включає професійні знання, вміння, навички, готовність до діяльності, а також цілий ряд професійно важливих особистісних якостей таких як: креативність, мобільність, комунікабельність, толерантність, урівноваженість, чуйність, доброзичливість, прагнення до самопізнання, саморозвитку і самореалізації, саморефлексії та ін.

У науковців до цих пір нема єдиного підходу стосовно виділення структурних компонентів професійної компетентності загалом і викладача зокрема. Як зауважує М. Головань, більшість сучасних дослідників сходяться на думці про те, що викладач вищої школи повинен мати такі риси та якості:

1. Загальногромадянські риси: широкий світогляд, принциповість і стійкість переконань; громадянська активність і цілеспрямованість; національна самосвідомість, патріотизм і толерантність щодо інших народів і культур; гуманізм і соціальний оптимізм; високий рівень відповідальності та працелюбність.

2. Морально-етичні якості: гуманізм, чесність і порядність у взаєминах з людьми; високий рівень загальної і психологічної культури; повага до професіоналізму і наукової спадщини інших; акуратність і охайність, дисциплінованість і вимогливість, скромність і сумлінність, доброта і принциповість, обов’язковість і уміння тримати слово.

3. Науково-педагогічні якості: науково-педагогічна творчість; професійна працездатність; активна інтелектуальна діяльність, науковий пошук; педагогічне спрямування наукової ерудиції; педагогічна спостережливість; володіння педагогічною технікою; гнучкість і швидкість мислення у педагогічних ситуаціях; висока культура мови та мовлення; володіння мімікою, тоном голосу, поставою, рухами і жестами.

4. Індивідуально-психологічні особливості: високий рівень соціального сприйняття й самопізнання; висока інтелектуально-пізнавальна зацікавленість і допитливість; інтерес до розвитку потенційних можливостей студентів і потреба в педагогічній діяльності з ними; позитивна “Я-концепція”, високий рівень прагнень; емоційна стійкість, витримка й самовладання; саморегуляція, самостійність і діловитість у вирішенні життєво важливих завдань; твердість характеру.

5. Професійно-педагогічні здібності: адекватне сприйняття студента й безумовне прийняття його як особистості; педагогічний оптимізм; проектування цілей навчання й прогнозування шляхів професійного становлення майбутнього спеціаліста; конструювання методичних підходів і здатність передбачати можливі результати; організаторські та комунікативні здібності; духовно-виховний вплив на академічну групу й особистість студента, особиста привабливість, тактовність і толерантність.

Компетентність – це інтегративне утворення особистості, що поєднує в собі знання, уміння, навички, досвід і особистісні якості, які обумовлюють прагнення, готовність і здатність розв’язувати проблеми і завдання, що виникають в реальних життєвих ситуаціях, усвідомлюючи при цьому значущість предмету і результату діяльності. Поняття “компетентний” стосується особи, яка володіє компетенцією, і є оцінною категорією щодо ефективного виконання своїх повноважень або функцій. Компетентність виступає в українській мові як якість, яка дозволяє їй (або навіть дає право) вирішувати певні завдання, виносити рішення, судження у певній галузі. Основою цієї якості є знання, обізнаність, досвід соціально-професійної діяльності людини. Компетентність виявляється в успішно реалізованій у діяльності означеної компетенції.

Професійна компетентність – це інтегративне утворення особистості, що поєднує в собі сукупність знань, умінь, навичок, досвіду і особистісних якостей, які обумовлюють готовність і здатність особистості діяти у складній ситуації та вирішувати професійні завдання з високим ступенем невизначеності; здатність до досягнення більш якісного результату праці, ставлення до професії як до цінності.

(Головань М. С. Професійна компетентність викладача вищого навчального закладу / М. С. Головань // Проблеми сучасної педагогічної освіти. Серія: Педагогіка і психологія. Збірник статей. – Ялта: РВВ КГУ, 2014. – Вип. 44. – Ч. 3. – с.79-88.)

Результатом наукових досліджень Алексєєвої Л. і Шаблигіної Н. є сформульовані загальні вимоги до професійної компетентності майбутнього науково-педагогічного працівника, що включають:

• високу професійну компетентність, яка передбачає глибокі знання і широку ерудицію в науково-предметній галузі, нестандартне творче мислення, володіння інноваційною стратегією і тактикою, методами вирішення творчих завдань та ін.;
• педагогічну компетентність, яка включає знання основ педагогіки та психології, медико-біологічних і психофізіологічних аспектів інтелектуальної діяльності, володіння сучасними методами, засобами, методиками, технологіями та організаційними формами навчання та виховання, формування і розвитку особистості вихованця тощо;
• соціально-економічну компетентність, яка передбачає знання глобальних, соціально-економічних і технологічних процесів розвитку цивілізації і функціонування сучасного суспільства, а також основ соціології, економіки та менеджменту і права;
• комунікативну компетентність, яка включає розвинуту літературну усну і письмову мову, володіння іноземними мовами, сучасними технологіями, ефективними прийомами і методами міжособистісного спілкування тощо;
• високу професійну і загальну культуру, яка передбачає науковий світогляд, стійку систему духовних, культурних, моральних та інших цінностей в їх національному і загальнолюдському вимірі.

(Алексеева Л. П., Шаблыгина Н.С. Интеграционные процессы в образовании и профессионализм преподавателей высшей школы // Содержание, формы и методы обучения в высшей школе: Аналитические обзоры по основным направлениям развития высшего образования. – М.: НИИВО, 2003. – Вып. 10. – 52 с.)

Для того щоб на високому рівні виконувати свої професійні обов’язки, педагог, у першу чергу, повинен бути зацікавлений у своїй діяльності. За цих умов має значення і внутрішня мотивація до діяльності (покликання, хист, бажання, талант), і зовнішня (заохочення як матеріальне (така заробітна плата, яка б забезпечила педагогу належний рівень життя), так і моральне (повага з боку суспільства до самої професії вчителя як такої та визнання її цінності), а також рівень освітнього розвитку студента. Компоненти внутрішньої і зовнішньої мотивації є взаємопов’язаними і тому відсутність хоча б одного з них суттєво гальмують загальний процес.

(Шмиголь І. Сутність та структура професійної компетентності педагога / І. Шмиголь // Проблеми підготовки сучасного вчителя. – 2011. – №4(1). – С. 197-204. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ppsv_2011_4(1)__32.)

На розвиток компетентностей викладача впливають внутрішня та зовнішня сфери. Внутрішня сфера складається з п'яти «само-»: самоосвіти, самовдосконалення, саморозвитку, самовиховання, самоаналізу.

Зовнішня сфера – це педагогічні поради, постійно діючі семінари, методичні об'єднання, творчі групи та інші форми методичної роботи.

Самоосвітню діяльність педагога можна розглядати як сукупність декількох «само-»:

• самооцінка – вміння оцінювати свої можливості;
• самооблік – вміння брати до уваги наявність своїх якостей;
• самовизначення – вміння вибрати своє місце в житті, суспільстві, усвідомлювати свої інтереси;
• самоорганізація – вміння знайти джерело пізнання й адекватні своїм можливостям форми самоосвіти, планувати, організовувати робоче місце та діяльність;
• самореалізація – реалізація особистістю своїх можливостей;
• самокритичність – вміння критично оцінювати перевагу та недоліки власної роботи;

• самоконтроль – здатність контролювати свою діяльність;
• саморозвиток – результат самоосвіти.

(Роль самоосвіти у підвищенні професійної майстерності педагога.  – Режим доступу: http://metodvpu.blogspot.com/2013/12/blog-post_11.html)

Викладачі «Херсонської академії неперервної освіти» Жорова І.Я., Кузьмич Т.О., Назаренко Л.М. схиляються до думки, що система самоосвітньої роботи педагога передбачає поточне і перспективне планування; підбір раціональних форм та засобів засвоєння і збереження інформації; оволодіння методикою аналізу і способами узагальнення свого та колективного досвіду; поступового освоєння методів дослідницької та експериментальної діяльності.

План самоосвіти педагога повинен містити:

•      перелік літератури, яку планується опрацювати;
•      визначені форми самоосвіти;
•      термін завершення роботи;
•      передбачувані результати (підготовка доповіді, виступ на засіданні МО, участь у конференціях, підготовка методичних розробок і рекомендацій, опис досвіду роботи, оформлення результатів у вигляді звітів тощо).

(Самоосвіта педагога як умова підвищення його професійної компетентності: методичні рекомендації // Укладачі: Жорова І.Я., Кузьмич Т.О., Назаренко Л.М. – Херсон: РІПО, 2012. – 48 с.)

З таким тлумаченням можна погодитись, якщо мова йтиме про звітність самого процесу і результатів самоосвіти (але чи буде це вже самоосвітою?). Окрім того, складання планів, здача планів, покрокова звітність кожного етапу перезавантажує викладача паперовою роботою, а власне на самоосвіту вже не залишається часу.

Самоосвіта і самовдосконалення – це безперервний процес, з яким стикається кожна людина (а не лише педагог) у процесі своєї життєдіяльності. Нема самоосвіти – нема розвитку, нема прогресу, відповідно є регрес або деградація. Отож, щоб уникнути таких сумних наслідків, а заодно і підвищити свої фахові вміння і навички, потрібно:

• читати художні твори, тому що читання, як стверджують вчені, підвищує рівень емпатії, розвиває гнучкість мислення, підвищує рівень креативності, поліпшує роботу мозку, допомагає боротись із упередженнями, сприяє профілактиці старечої деменції і навіть збільшує тривалість життя;
• знайомитись з найновішими доробками вітчизняних та зарубіжних фахівців (знання іноземної мови не буде зайвим);
• брати участь у різних тренінгах, семінарах і курсах (багато з них сьогодні доступні онлайн, є абсолютно безкоштовними і проводяться у зручний вечірній або післяобідній час);
• спілкуватись з викладачами з інших навчальних закладів, ділитись своїм досвідом і переймати чужий, відкривати нові горизонти (оскільки не стільки світла, що у вікні);
• демонструвати результати самоосвітньої діяльності – якісна підготовка та проведення занять, виступ на семінарах, методоб’єднаннях, конференціях, підготовка методичних розробок.

Таким чином, самоосвіта – це невід’ємний компонент діяльності педагога і кожен повинен підбирати власні, найоптимальніші для своїх потреб і рівня професійної майстерності шляхи її здійснення.

Це була моя точка зору щодо питання самоосвіти та її необхідності для розвитку творчого потенціалу професійної компетентності педагога.

Питання залишається відкритим і дискусійним і потребує подальшого вивчення.

Читайте в журналі

ШКОЛА

Як допомогти учням опанувати основу критичного мислення?