Автор: Віктор Мисан, кандидат педагогічних наук, доцент, заслужений учитель України.

Етюд №2.

Характерною ознакою року, що відійшов у минуле, стало прийняття концепції «Нова українська школа». Спочатку її обговорювали, а потім, нібито на основі доповнень, прийняли як остаточний варіант.

Порівнюючи цих два варіанти, приходиш до висновку, що вони мало чим відрізняються один від одного. І чи саме такою має бути концепція?

Цей документ швидше всього нагадує таку собі дорожню карту нового проекту Закону «Про освіту». Але дорожня карта і концепція – різні речі. Може, спершу потрібно було визначитися у поняттях: концепція, реформа, закон, дорожня карта, компетенції, …, а потім вже називати і прописувати чергові бюрократичні документи?

Міністр освіти і науки Лілія Гриневич із заповзяттям рекламувала «Нову школу» за допомогою радіо- і телеефірів, преси, численних зустрічей із освітянами. На двох таких зустрічах вдалося побувати й мені. Вони майже ідентичні у тій частині, де доповідала міністр про нове «дітище».

Як правило вона більше зупинялася на початковій школі: олівці, зелена паста, відсутність оцінок, відмова від техніки читання, розвиток із врахуванням здібностей, планшети, комп’ютеризація (основні поняття-маркери її виступів) і перепідготовка учителів. Та, очевидно, міністр не мала й «зеленого уявлення» про те, як цю багатотисячну «армію» педагогів початкової ланки перекваліфікувати і заставити (впросити, вблагати, стимулювати, змусити, наказати, допомогти, …) працювати по-новому. І чи можливо це взагалі, враховуючи консервативність вчительства як такого, відсутність ефективної системи підготовки і перепідготовки педагогічних кадрів.

Вважаю, що ця консервативність є таким суспільним феноменом, оскільки педагог завжди перебував і перебуває під пресом когось і чогось. Звідси й відсутність демократизму, свободи вибору, запровадження нового тощо.

Якось на одному із таких зібрань, де слухали міністра, я опинився поруч із колишнім своїм студентом, тепер директором школи в одній із поліських шкіл. Через хвилин 10-15, побачивши мене, він підсів ближче, і між нами відбулася коротка і знакова розмова, радше - монолог: «Які олівці? Які ручки? Дітей немає, де посадити. Не вистачає підручників. Замовили одне – прийшло інше. Немає вчителів іноземних мов. Старшокласники масово не відвідують школу – миють бурштин. Економимо на паливі. Цього року самі заготовляли дрова на зиму. Про яку «нову школу» вона говорить?»

Що тут скажеш? Очевидно, що із тягарем проблем, що перейшли у спадок від колишнього СРСР і які не розв’язувалися останні десятиліття державою (саме державою, оскільки вона фінансувала освіту, формувала освітню політику) важко не лише будувати нову школу, але й второпати, як Марія Петрівна має стати коучем, фасилітатором, тьютором, модератором.

У листопаді 2016 року одну із київських шкіл відвідав англійський вчитель історії Грем Макквін. Ці відвідини вкотре переконали нас, що сучасна типова українська школа залишається прихованою радянщиною, яка вилазить із кожної шпарини та кожного закутка: традиційні чергові, яких, очевидно, зірвали з уроків і посадовили за шкільний стіл-парту; діти початкової школи, що сидять (мов загнані цвяхи у дерев'яну дошку) з піднятими головами, схрещеними руками, бантами, краватками, при повному «параді» (напевно, всіх попередили про приїзд англійця); грамоти; досягнення….

Та найбільш показовим виявився урок історії, хоча самого дійства ніхто не побачив. Камера вихопила лише вчительку, карту, підготовлену дошку, кількох учнів. Але ми почули здивування Грема стосовно того, чому учні не обговорюють причин Першої світової війни і його класичний коментар: «ми в Англії найбільше уваги приділяємо тому, щоб школярі змогли зрозуміти і розібратися ЧОМУ ТАК СТАЛОСЯ?»

У сучасній українській школі і в 2016-2017 н. р. неможливим залишалося таке планування вивчення історії, щоб учні зрозуміли «ЧОМУ ТАК СТАЛОСЯ?»

Оригінал